Семіотика саунд-дизайну в кіно

Abstract

Мета статті – окреслити специфіку саунд-дизайну як знакової системи у структурі фільму. Методологія дослідження включає семіотичний підхід і залучення деяких постструктуралістських концепцій (зокрема «порожнього знаку»), також присутня постфеноменологічна оптика погляду і медіа-теорія Бориса Ґройса. Наукова новизна полягає у тому, що вперше здійснено спробу виявити концептуальне ядро саунд-дизайну з позиції симулятивності індексного поля і онтології субмедіальної поверхні. Висновки. Якщо кіно в цілому намагається створити враження «правдивої історії», то логічно уявити, що таку саму функцію покликані виконувати і окремі компоненти фільму, не виключаючи і звук. Саунд-дизайн покликаний створювати не «реалістичну» картину (оскільки доступу до реальності у нас немає), а картину, що викликає довіру. Точніше, відчуття, що балансує між довірою і підозрою (користуючись теорією Бориса Ґройса). Тому замість слова «реальність» варто використовувати слово «правдоподібність» (credibility), яка є, передусім, функцією контексту, особливо коли стосується озвучення явищ і предметів, яких не існує у реальному світі. По відношенню до звуку в кіно «реальність» є не епістемічною категорією (оскільки дійти до «справжнього» звучання речей неможливо), а етичною. Принаймні відчуття «правдоподібності» має безпосереднє відношення до етичних вимірів людського буття. З точки зору знакової системи саунд-дизайн являє собою унікальний приклад симуляції індексного поля, оскільки поєднує дві «матеріальності» – зображення без звуку (події на екрані) і звук без зображення (озвучення подій на екрані в студійних умовах).