Чоловічі образи в українському кінематографі: «слабкий батько» як соціокультурний конструкт екрану 1920–1930-х років

Abstract

У статті проаналізовано особливості трактування образу батька в українському кінематографі 1920 –1930-х років, розглянуто вплив ідеологічних і політичних процесів епохи становлення радянського тоталітаризму на формування культурного героя, зокрема образу батька як слабкого та несвідомого персонажа. Пропаганда в радянському кіно пронизувала всі сфери суспільного життя, а в мистецтві використовувала всі доступні механізми впливу. Предметом дослідження є фільми, в яких архетип батька використано як соціокультурний конструкт для створення необхідних комуністичній ідеології меседжів. У 1920-х роках персонаж батька в українському кіно часто постає як такий, що через свою ідеологічну несвідомість стає причиною загибелі власної дитини. У 1930-х, після проголошення соцреалізму єдиним правильним методом радянського мистецтва, персонаж батька стає фактично допоміжним елементом фільмів, не надаючи кіноархетипіці цього періоду вагомих сенсів. Це зумовлено утвердженням культу особи Іосіфа Сталіна, який у тоталітарний період отримав свою динаміку та типологію. Сакралізований образ вождя мав замінити архаїчний родовий авторитет батьківства на політичну партійну постать. Бездоганність цієї особи, яку можна трактувати як архетип Великого Батька в контексті тоталітарної культури, повинна була підтверджуватися творами мистецтва. Для радянської культурної доктрини образ батька на екрані мав бути наділений архаїчними рисами. Таким чином, розривався культурний та історичний зв’язок між поколіннями українців. Для партії прийнятнішим був новий українець, який зрікався національних ознак, але охоче визнавав себе покірним молодшим братом. Українець на екрані, часто кумедний, але інертний, нерішучий або несвідомий персонаж, у 1930-х роках значною мірою був наслідком формування образу «слабкого батька» в кінематографі попереднього десятиліття.