Abstract:
Сучасна кіноіндустрія переживає етап глобальної трансформації, зумовленої стрімким розвитком цифрових технологій. Проте для українського кінематографу 2022-2025 років впровадження дистанційних методів зйомки (Remote Production) стало не лише даниною технологічному прогресу, а передусім питанням фізичного виживання галузі та збереження життя учасників знімального процесу. У цій новій реальності фігура продюсера набуває визначального значення: з фінансового адміністратора він трансформується у стратега безпеки та архітектора гібридних екосистем, здатного забезпечити безперервність виробництва в умовах форс-мажору. Повномасштабне вторгнення змусило українських кінематографістів адаптуватися до екстремальних умов: повітряних тривог, блекаутів, неможливості фізичного доступу до локацій та роз’єднаності знімальних груп. Для продюсерського цеху це означало необхідність повної перебудови логістичних ланцюжків та перерозподілу бюджетів, де технології віддаленого контролю - від професійних систем QTake до побутових платформ Zoom та Google Meet - стали не просто допоміжним інструментом, а базовою умовою реалізації проєкту. Продюсер став головним інтегратором цих рішень, балансуючи між творчими амбіціями режисера та технічними обмеженнями воєнного часу. Однак технічна можливість дистанційної зйомки не гарантує художньої якості твору. Ключовим викликом стає збереження творчої взаємодії у трикутнику "Продюсер - Режисер - Оператор". Втрата невербального контакту, ефект "цифрового бар’єра" та психологічний тиск воєнного часу вимагають нових протоколів комунікації. У цій конфігурації продюсер виступає гарантом стабільності, беручи на себе відповідальність за делегування повноважень та впровадження механізмів "швидкої довіри".
