Abstract:
Актуальність теми: війна за свідомість у добу цифрових технологій. Усе починається не з вибуху. І навіть не з пострілу. Все починається з мовчання. Із відчуття, що щось пішло не так. Зі спроби відкрити правду серед шуму брехні. А потім приходить війна. Не та, що в підручниках, а справжня - з брудом, кров’ю і тривожними повідомленнями о 5-й ранку. Ми живемо в час, коли війна не обмежується окопами. На початку XXI століття традиційна війна поступово перестала бути суто військовим протистоянням. Гібридна війна, яку веде Росія проти України, є яскравим прикладом того, як маніпуляції, фейки, дезінформація та пропаганда стають не менш небезпечними за ракети та дрони. Вона лізе в голови через екрани, ховається в заголовках новин, прикривається нейтральними словообігами «інформаційної операції». Це вже не просто війна за територію - це війна за те, ким ми є, за нашу ідентичність, за пам’ять. І в цій війні зброєю стає камера. Документальне кіно - це не артхаус. Це не матеріал для фестивалів і фільмознавців. Це нерв. Це щоденник у війну. Це спосіб зафіксувати те, що відчуває людина, коли небо падає на голову, а світ вже не буде таким, як був учора. Документальне кіно стало не лише відображенням війни, а й частиною боротьби. Воно формує наративи, будує емоційні мости між подіями та глядачем, виконує функції просвітництва, терапії та згуртованості. У добу цифрових медіа, коли кожен може стати очевидцем, свідчення у формі документального фільму мають особливу вагу та силу довіри. Саме тому дослідження ролі сучасної української воєнної документалістики є вкрай актуальним. Тому, ця робота – про те, як камера перетворюється на автомат. Як документаліст стає солдатом. Як історія оповідається не лише словом, а обличчям. Поглядом. Мовчанням героя. І про те, чому сьогодні знімати чесно – це акт спротиву.
