Abstract:
Акторська професія завжди була тісно пов’язана з поняттями слави,
популярності, визнання, а також із протилежними процесами: забуттям, втратою
уваги публіки, відходом з професії. Кінематограф з моменту свого виникнення став простором, у якому особистість актора набула особливого статусу. На відміну від театру, де актор існує в безпосередньому контакті з глядачем, кінематограф продукує «зірку» – екранний образ, який стає культурним кодом епохи. Водночас із культом слави, притаманним кіномистецтву, виникає й протилежний бік цього процесу – забуття. Актори, які колись були іконами часу, можуть зникати з поля зору глядача, кінокритики та медіа – чимало імен, що свого часу були на вершині слави, нині залишаються маловідомими або зовсім забутими. Цей феномен є не лише соціальним чи культурним, але його можна розглядати також під психологічною та філософською оптикою. У низці фільмів акторство постає як екзистенційний стан, спосіб проживання реальності, інколи – єдина можливість її витримати. Такі стрічки, як «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна чи «Із широко заплющеними очима» Стенлі Кубрика, демонструють акторство не як ремесло, а як глибинну антропологічну потребу людини – приміряти маски, перетворювати власні страхи на перформативні жести, конструювати власну ідентичність через роль. У цих випадках акторська поведінка виходить за межі професійної діяльності і стає способом самопізнання, втечі, захисту або болючої зустрічі з внутрішньою правдою. У висновках роботи узагальнено результати теоретичного та аналітичного дослідження феноменів слави й забуття в кіномистецтві, зокрема в аспекті репрезентації акторської професії та її екранних втілень. Сформульовано основні тенденції трансформації образу актора в історико-культурному контексті, виявлено залежність механізмів слави та забуття від естетичних, технологічних і соціальних змін у кінематографі.
