Abstract:
У статті досліджується проблема переосмислення традиції в сучасному українському театрі як методологічної основи формування нових практик. Обґрунтовується теза про те, що традиція не зводиться до репрезентації минулого, а виступає механізмом збереження внутрішньої логіки мистецького розвитку, порушення якої призводить до втрати цілісності інноваційних процесів. Особливу увагу приділено аналізу фрагментарності спадщини Леся Курбаса та її впливу на сучасні підходи до театральної практики. Мета статті – визначення основних методів реконструкції сучасних театральних практик через звернення до першоджерел і виявлення їхнього потенціалу для формування актуальної методології українського театру. В праці застосовано методи порівняльного аналізу, історико-культурної реконструкції та практико-орієнтованого узагальнення. Виокремлено ключові підходи до роботи зі спадщиною: синтез фрагментів курбасівської системи з іншими театральними методологіями; критична оцінка практик, сформованих у межах ідеологічно зумовлених моделей; а також звернення до фундаментальних тілесних першоджерел, зокрема практики йоги. Доведено, що такі підходи дають змогу не лише реконструювати втрачені зв’язки, а й розширити інструментарій сучасного актора, зокрема в аспектах тілесної та мовно-голосової підготовки. Наукова новизна дослідження полягає у розгляді йоги як одного з базових джерел тілесних принципів, що структурно співвідносяться з українськими театральними практиками, зокрема системою «мімограмоти», а також в обґрунтуванні необхідності повернення до першоджерел як до способу подолання ідеологічних нашарувань у театральній педагогіці.
