Abstract:
Історія та розвиток українського театру, як і театрів багатьох країн світу, суголосні з державотворчим процесом та соціокультурним життям суспільства. Театр у цьому процесі акумулює в собі досвід минулих століть, виступає віддзеркаленням сьогодення, передвісником прийдешніх подій, інструментом у дослідженнях, лакмусовим папірцем конфліктних ситуацій, трибуною, з якої може бути виголошено соціальні зміни. Аналіз окремих історичних періодів засвідчив, що доволі часто за відсутності національного лідера в державі або ситуації невизначеності її подальшого стратегічного розвитку в театральній культурі спостерігається звернення до однієї з найбільш значущих античних трагедій – «Царя Едіпа» Софокла. В ній відображено внутрішні пошуки особистості та тема неминучої долі — фатуму. Ще на початку ХХ століття чималий резонанс серед театралів найбільших міст України – Києва, Харкова та Одеси – спричинила гастрольна вистава «Цар Едіп» німецького режисера М. Райнгардта. В контексті розвитку української театральної культури першим досвідом постановки Софоклової трагедії стала вистава Леся Курбаса «Едіп-цар» на сцені Молодого театру 1918 року. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття на сценах провідних академічних київських театрів відбулося декілька «етапних» постановок за трагедією Софокла «Цар Едіп», а саме: в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка (режисер Роберт Стуруа, 2003) та в Київському академічному драматичному театрі на Подолі (режисер Давид Петросян, 2022). Кожна з вистав, завдяки концептуальному режисерському баченню, що, безсумнівно, спиралося й на сценографічне та музичне оформлення, майстерності акторів, ставала винятковим мистецьким явищем, на якому була зосереджена увага як професійних критиків і журналістів, так і пересічного глядача.
